Английские заметки украинки

Внезапный переезд - это всегда паршиво. Особенно, когда вынужденный. Особенно, когда подтолкнули к нему ракеты, взрывающиеся в жилых кварталах твоего еще день назад мирного города.
В первые же часы широкомасштабного нападения России на Украину, увидев все своими глазами, я приняла решения эвакуировать детей в Англию. Как и положено писателю, переводила происходящее в литературу. Старалась, чтобы даже про тяжелое - легко. Старалась сохранить воспоминания о погибших живыми и светлыми. Забавные и добрые моменты подчеркивала, маразмы высмеивала... Устала до чертиков, но текст все же дописала. Публиковала отрывки в Лондонском журнале Zima Magazine, и они обрели популярность. Борис Акунин (спасибища!) предложил издать книгу, Эрнест Маринин (дякую!) сделал украинский перевод. 
Так получилось это двуязычное издание. 
И да, это не личный дневник - на самом деле тут про многих. Эдакий обобщенный "один день украинской беженки". Мне кажется, что этот текст важен. Буду очень рада, если почитаете.
 

С уважением, 
Ирина Потанина

Раптовий переїзд - це завжди паршиво. Особливо якщо вимушений. Особливо коли тлом  - канонада вибухів у житлових кварталах твого ще кілька годин тому мирного міста.
Після широкомасштабного нападу Росії на Україну, побачивши все на власні очі, я прийняла рішення евакуювати дітей до АнгліЇ. Як і годиться письменниці, переводила те, що відбувалося, в літературу. Намагалася, щоб навіть про важке - легко. Старалася зберегти спогади про загиблих живими і світлими. Всі кумедні і добрі моменти підкреслювала, всі маразми висміювала... Втомилася до чортиків, але повість все ж дописала.
Публікувала уривки в місцевому Лондонському журналі Zima Magazine, і вони набули популярності. Борис Акунін (спасибі!) запропонував зробити книгу, Ернест Маринін (дякую!) зробив український переклад.
Так зародилось це двомовне видання.
І так, це не особистий щоденник - це, насправді, про багатьох. Такий собі узагальнений "один день української біженки".
Мені здається, що цей текст важливий. Буду рада, якщо прочитаєте.
 

З повагою,
Ірина Потаніна